У ці різдвяно-новорічні дні з особливою теплотою згадуємо людей, які світлом свого душевного аристократизму, людяності, доброти й високого професіоналізму осяяли наш життєвий шлях. Саме такою в пам’яті багатьох випускників української філології РДГУ постає Людмила Семенівна Бондаренко.
1 січня 2026 року виповнюється 100 років з дня її народження.
Людмила Семенівна була унікальною особистістю в багатьох вимірах. Понад пів століття (від 1950-го до 2009-го рр.) вона пропрацювала в нашому університеті. Цей хронологічний відлік є винятковий не тільки чисельною наповненістю, а й вражає подіями, датами, долями людей, які траплялися на її життєвому шляху. Випускниця Дніпропетровського державного університету, вона стала символічним інтелектуальним мостом єднання між різними науковими школами, досвідами, способами ретрансляції гуманітарних знань. Майже 15 років Людмила Семенівна працювала на кафедрі української мови, а згодом – близько пів століття – на кафедрі української літератури. І цю особливу здатність – відчуття органічної співдії та екзистенційного діалогу між світом мови та літератури, цілісність в пізнанні таїни слова передала своїм учням.
Разом з чоловіком, Миколою Олександровичем Кузьменком, успішно захистила в Інституті літератури ім. Т.Шевченка дисертацію на звання кандидата філологічних наук, і це було знаковою подією, адже захист саме в стінах Академії наук засвідчив високий рівень наукового мислення.
Свої знання, уміння й закоханість у дивовижний світ української літератури передавала студентам. Її лекції вирізнялися особливим інтелектуалізмом, намаганням відкрити нові дослідницькі обрії для всіх, хто прагнув вийти за межі усталених підходів і канонізованих практик. Людмила Семенівна не загравала зі студентами, не прагнула здобути дешевий авторитет. Її шлях був інший – формування вимогливості й відповідальності, здатності ставити складні питання й прокладати нові шляхи до їхнього осмислення, а також осягання знань як цінності, котра не підлягає девальвації.
Серед вихованців Людмили Семенівни – відомі педагоги, громадські діячі, знані вчені. Перелік конкретних імен та прізвищ може зайняти кілька десятків сторінок. Її життєва школа втілена не в формальних показниках, а у високих стандартах моральності, порядності й доброчесності.
У житті Людмили Семенівни Бондаренко був особливо драматичний період, який не можна оминути, і про який воліли не згадувати з різних причин. Мова йде про її чоловіка, Миколу Олександровича Кузьменка. Разом з Людмилою Семенівною після закінчення Дніпропетровського державного університету він приїхав до Рівного і майже два десятиліття викладав українську літературу в Рівненському педагогічному інституті. Випускники згадують, що Микола Олександрович став улюбленцем багатьох студентів. На початку 1970-х років, коли почалися масові репресії проти українських митців, правозахисників і громадських діячів, в совєтській Україні розгорнули кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». У 1973 році її жертвою став і Микола Олександрович Кузьменко. Приводом для безпідставних звинувачень слугував той факт, що він підписав схвальний відгук на автореферат дисертації Степана Пінчука, у якій йшлося про виразні українські алюзії в «Слові о полку Ігоревім». Цькування і тиск з боку парткому були системними й цинічними. Такі звинувачення загрожували позбавленням свободи, переслідуванням родини та іншими гоніннями. Формою протесту й захисту родини Микола Олександрович Кузьменко обрав самогубство. Це був трагічний крок, який і донині кровоточить та нагадує про злочини імперії зла.
Біль утрати Людмила Семенівна несла все своє життя. Не зламалася, не принижувалася, не запобігала ласки сильних світу цього. Продовжувала самовіддано працювати й плекати дух вільної думки й вільного слова. Тонкий гумор, дотепне зауваження й водночас глибокі аналітичні підходи вирізняли її стиль як науковця й наставника.
Особливим талантом Людмили Семенівни була материнська турбота про вихованців-студентів, колег-викладачів, співробітників. Нагодувати, обігріти, підтримати добрим словом – таким було головне правило її життя. Легендарними стали чаювання-бесіди у її гостинному помешканні. Не одне покоління філологів ласували фантастичними пиріжками, тортиками та іншими смаколиками, якими щедро частувала Олена Григорівна, мама Людмили Семенівни. Це було неповторне відчуття родинного тепла й затишку, унікальної атмосфери єднання в спільноті, згуртованій прагненням в долі однієї людини побачити шлях цілого покоління, а в досвіді покоління вирізнити неповторність індивіда. У таких зустрічах проглядалася спадкоємність з тими традиціями високої школи, коли університет був не тільки інструментом для здобуття професії, а осередком плекання незалежної думки, постійних наукових дискусій та відкритості до нового досвіду.
Шановна філологічна родино! Наш допис – це данина світлій пам’яті Людмили Семенівни Бондаренко й Миколи Олександровича Кузьменка. Водночас це нагадування про те, що жодною зброєю, підступами й фальсифікацією не можна знищити людської Гідності й Слова Правди, Любові, Натхнення до життя. Нехай Слово, посіяне Людмилою Семенівною Бондаренко, її особистий приклад подвижництва й служіння стане джерелом нашої духовної сили!
